Чарівне горнятко


Це було давно-предавно, коли кури несли телят, а вівці – писанки, файніші, ніж у Косові. Тоді був на світі бідний чоловік, що мав три доньки – Марійку, Ганнусю і Василинку. Доки доньки були малі, чоловік дуже бідував, а як вони підросли, то стало трохи легше, бо вже було кому обід зварити, шмаття випрати і в поле піти. Дівчата вдались дужо вродливі – як три корчики квітучої калини. Одного дня чоловік взяв своїх доньок у поле сапати мандибурку. Несподівано з лісу виїхала бричка і стала на дорозі просто їхньої нивки. З брички зліз якийсь панок. – Добридень, газдо!

Гризеш пісну нивку? – Гризу, паночку. – І твої доньки все життя будуть отак гризти? – Відай, будуть, бо ніхто не знає, яка доля чекає людину. – А я знаю,- хвалиться панок. – У вашої старшої доньки буде щаслива доля, як віддасте її за мене.

Чоловік здивувався: – А ви хто такий? – Я – Ольдеквіт, найбільший пан у сусіднім краю. Чоловік задумався. Правду сказати, він навіть утішився, що хоч одна його донька не буде бідувати. Може, ще й молодшим сестрам не дасть каратися на світі, а чимось допоможе, бо матиме звідки. – Ну, то що, Марійко, підеш за панича?

Марійка глипнула на Ольдеквіта – файний, з блакитними очима і чорною чуприною. – Піду, тату. Тоді старий каже: – У неділю справимо весілля. – Е, ні, весілля буде в моєму палаці,- заперечив пан.- Але мусите пустити молоду тепер, най іде зі мною. Чоловік подумав і погодився. – Ходи, Марійко,- сказав панич дівчині.

– Перед нами далека дорога, а сонце вже на заході. Дівчина попрощалася з ріднею, сіла у бричку й поїхала. Минув тиждень, але Ольдеквіт не просив старого на весілля. Минув і рік. А чоловік нічого не знав про свою доньку. Настало знову сапання. Газда вийшов у поле з Ганнусею й Василинкою. Сапали скільки сапали, коли з лісу вийшов Ольдеквіт.

– Добридень! – каже.- Що, далі гризете своє полечко? – Та гриземо… Тручаємо помалу свою біду. А як наша Марійка?

Чому не приходить? – Має малу дитину. Просила, щоб Ганнуся приїхала до неї хоч на тиждень. Допомогла їй. Ганнуся аж підскочила: – Я поїду, тату! Марійці самій сумно.

Побавлю дитину, і їй весело буде. Приїду й розповім вам, як вона газдує. Чоловік дав згоду. Ганнуся сіла в бричку коло Ольдеквіта і поїхала. Минув не тиждень, а вже цілий рік. Про Марійку і Ганнусю ніхто нічого не чув – гейби каменем у воду впали. Настало знову літо.

Чоловік вийшов у поле сапати мандибурку з наймолодшою донькою Василинкою. З лісу й цього разу над’їхав Ольдеквіт. – Добридень! – каже.- Що, гризете досі бідну землю?

– А що маємо робити? Мусимо працювати, аби втримати грішну душу в тілі. А де наша Ганнуся? Чому так довго не вертається додому? – Я вже не раз хотів її привезти, але Марійка не пускає. Каже, що їй буде сумно без сестрички. Ганнуся трохи заслабла й просила, аби Васплинка приїхала в гості хоча б на три дні. Потім разом повернуться додому.

– Я поїду, тату. Ненадовго, лише на три дні. Пустіть мене. – То їдь, але вертайся за три дні. – Добре, тату. Василинка сіла собі в бричку, й коні рушили. Спочатку, як всі люди, їхали дорогою. Потім бричка піднялася вгору і полетіла, наче птах.

Довго неслася у повітрі, доки прилетіла до кам’яного замку, що стояв на горі. Величезна брама перед нею отворилася сама. Василина скочила з брички, думаючи, що сестри вийдуть зустрічати. Але ніхто її не зустрів. Здавалося, у замку не було живої душі. На даху тільки каркали ворони. Василинка напудилася.

– Де мої сестри? А Ольдеквіт гейби крізь землю провалився разом з бричкою й кіньми. Дівчина почала бігати похмурими коридорами, заглядала у темпі кімнати. – Марійко! Ганнусю!

Ніхто не озивався. Сіла собі на холодний камінь і ревно заплакала. Довго текли а очей гарячі сльози. Нараз перед нею з’явилася бабка, стара-престара. – Чого ти плачеш, дівчино? – Як мені не плакати, коли Ольдеквіт привіз мене до сестер, а їх ніде не видно.

Він кудись утік, а я лишилася сама на студенім камені. Що маю робити? – Сестер своїх не скоро побачиш. Ольдеквіт – великий кат. Він їх мучить у чорних пивницях. І тебе таке чекає. – Ні, бабко, я втечу!

– Звідси ніхто не втече, бо залізна брама під золотим ключем. – То що мені порадите, бабко? Стара дала їй тонкий поясок. – Запережись і будь смирною перед Ольдеквітом. Коли скаже, аби ти стала його жінкою, засунь ліву руку під поясок і дай свою згоду.

Говори, що ти кохаєш його дужче, ніж свого тата й сестер. Запам’ятай добре: роби все, тримаючи ліву руку під пояском. Він має чарівну силу. Це – пояс добра. – Дякую вам, бабусенько,- сказала Василинка. Бабка зникла так, ніби її й не було. Дівчина заперезалася чарівним пояском і стала чекати свого ворога.

Увечері вернувся Ольдеквіт. Одразу каже Василині:... – Будь моєю жінкою! Дівчина засунула ліву руку під поясок і ласкаво йому відповіла: – Усе життя буду твоєю вірною дружиною. – Як, ти мене кохаєш? – Дужче, ніж свого тата і сестер. – Маєш щастя…

Такої жінки мені й треба,- втішився Ольдеквіт. Василинка зварила вечерю. Ольдеквіт наївся, напився, дав Васплинці в’язку золотих ключів і сказав: – Оце ключі від усіх дверей, що є в моєму замку. Але ти не заходь до кімнат, я привезу тобі усього, чого лише захочеш. Я їду в світ на цілий тиждень. Дивись, аби тут не пропало ані ниточки.

– Буду пантрувати, мій господарю. Ольдеквіт утішився, що має таку жінку, сів на бричку і помчав. Василинка не могла заснути. Вранці вийшла у садок, лягла на траву й заплакала. З-під землі почувся голос Марійки і Ганнусі: – Тату наш рідний, врятуй нас від цього Ольдеквіта!

Скільки будемо мучитись у його темницях? Василинка схопилася і пішла до замку. Блукала по кімнатах, шукала сестер. Та всюди були тільки купи золота і діамантів. Наступної ночі уві сні знову показалася їй бабка. Вона сказала: – Відімкни двері у підлозі дванадцятої кімнати.

Василинка прокинулася і почала шукати дванадцяту кімнату. Коли знайшла, відімкнула двері, що були в підлозі, подивилася униз. Там три легіні були прикуті ланцями до залізного пня. Один із них побачив Василинку і попросив: – Дівчино, принеси мені на хвильку мальоване горнятко. Спрага мене замучила. Василинка знайшла у покоях чарівне мальоване горнятко, спустилася драбиною в підвал. Легінь напився і одразу вчинився силачем.

Сіпнув ланц і відірвався від залізного пня, – Дівчино, дай і мені напитися з мальованого горнятка,- попросив другий хлопець. Василинка не пошкодувала і йому водиці. Той напився, теж набрався сил, сіпнув ланц і відірвався від залізного пня. – Дівчино, дівчино! І мене мучить спрага. Дай мені напитися з чарівного горнятка,- озвався і третій.

Василинка і йому допомогла. Коли всі три парубки скинули з рук ланці, дівчина спитала: . – Чи не знаєте, легіники, де мої сестри? – Твої сестри під залізним пнем. Дай нам ще напитися і зараз їх побачиш.

Легіні напилися і відкотили у куток залізного пня. Під ним були залізні двері. Василинка відімкнула їх золотим ключем і подивилася униз. У темній темниці сиділи і плакали її сестри Марійка й Ганнуся. Легіні спустилися драбиною туди і виносли їх. Василинка тішилася сестрами, навіть не почула, як повернувся Ольдеквіт. Він ледве ноги приволік.

Хотів було напитися з мальованого горнятка, та не знайшов його в покої. Ліг і заснув міцним сном, аби хоч так відновити силу. Василинка позамикала золотими ключами всі двері в палаці. Навіть оті, де спав Ольдеквіт. Відчинила залізну браму, і всі шестеро пустилися тікати. Так бігли, що землі не чули під ногами. Через якийсь час добралися до темного лісу.

Раптом у повітрі щось страшно загуло. – Це – Ольдеквіт,- сказала Василинка з острахом. Напилися водиці з мальованого горнятка і побігли швидше. Але хіба можна втекти від Ольдеквіта? Під розсохатими дубами побачили хатку на курячій лапці. Вона була повернена передом до них. – Нате золотий ключик і забіжіть туди,- сказала Василинка легіневі. який тримав за руку Марійку.

Вони увійшли в хатку й замкнулися тим ключиком. Інші напилися водиці з мальованого горнятка і побігли далі. Ольдеквіт сердито, аж іскри з нього сипали, спитав хатку: – У тебе не сховалася Марійка з легінем? Хатка покрутилася на курячій лапці і обернулася до нього задньою стіною. – Я б тебе спалив, але не маю зараз часу,- крикнув Ольдеквіт і пустився далі. Повітря гуділо, а земля дудніла. Та перед втікачами, гейби з-під землі, з’явилася хатка на качачій лапці.

Василинка глипнула на легіня, який тримав за руку Ганнусю, і сказала: – Візьміть золотий ключик, сховайтеся в цій хатці! Легінь забіг з Ганнусею в хатку і замкнув двері за собою. Через якусь хвилинку Ольдеквіт опинився перед вікнами і питає: – Хатко, до тебе не забігала Ганнуся з легінем? Хатка покрутилася на качачій лапці і обернулася до нього задньою стіною. – Я б тебе спалив, хатко, але часу не маю,- крикнув Ольдеквіт. Василинка і її легінь напилися водиці з мальованого горнятка і побігли з усіх сил. Лісом гейби страшна буря летіла. Глип, а на галявині стоїть хатка на гусячій лапці.

Василинка потягла парубка за собою і – шусть із ним у хатку. Замкнула двері на золотий ключик – і ні пари з вуст. Ольдеквіт питає: – Скажи, хатко люба, до тебе не забігала Василинка > своїм легінем? Хатка покрутилася на гусячій лапці й обернулася до нього задньою стіною. – Я б тебе спалив, хатко. Але зараз не маю часу – мушу їх зловити і в морі втопити!

Ольдеквіт ще довго біг, доки опинився на березі синього моря. Став там, роздивився на всі боки, але нікого ніде не побачив. І тріснув від злості! Сестри віддалися за тих легінів, з якими втікали. Довго жили у своїх хатках, дітей бавили і казку їм розповідали про чарівне горнятко.




Чарівне горнятко