Летючий корабель

Був собі дід та баба, а в них було три сини: два розумних, а третій дурний. Розумних же вони й жалують, баба їм щонеділі білі сорочки дає, а дурника всі лають, сміються з нього, а він знай на печі у просі сидить, у чорній сорочці, без штанців. Як дадуть, то й їсть, а ні, то він і голодує. Аж ось прийшла чутка, що так і так: прилетів такий царський указ, щоб зібралися до царя всі на обід, і хто построїть такий корабель, щоб літав, і приїде на тім кораблі, за того цар дочку віддає. Розумні брати й радяться: — Піти б то, може, там де наше щастя закотилося! Порадились, просяться в батька та в матері: — Підемо ми,- кажуть,- до царя на обід: загубити нічого не загубимо, а може, там де наше щастя закотилося!

Батько їх умовляє, мати їх умовляє… Ні! — Підемо, та й годі! Благословіть нас на дорогу. Старі,- нічого робити,- взяли поблагословили їх на дорогу, баба надавала їм білих паляниць, спекла порося, пляшку горілки дала,- пішли вони. А дурень сидить на печі та й собі проситься: — Піду і я туди, куди брати пішли! — Куди ти, дурню, підеш?

— каже мати.- Десь тебе й вовки з’їдять! — Ні,- каже,- не з’їдять. Піду! Старі з нього спершу сміялись, а то давай лаяти. Так ні! Вони бачать, що з дурнем, мовляв, нічого не зробиш, та й кажуть: — Ну, йди, та щоб уже й не вертався і щоб не признавався, що ти наш син! Баба дала йому торбу, наклала туди чорного черствого хліба, пляшку води дала й випровадила його з дому. Він і пішов.

Іде та й іде, коли зустрічає на дорозі діда: такий сивий, борода біла, аж до пояса! — Здорові, діду! — Здоров, сину! — Куди йдете, діду! А той каже: — Ходжу по світу, з біди людей виручаю. А ти куди?

— До царя на обід. — Хіба ти,- питає дід,- умієш зробити такий корабель, щоб сам літав? — Ні,- каже,- не вмію! — То й чого ж ти йдеш? — А хто його знає,- каже,- чого! Загубити не загублю, а може, там де моє щастя закотилося. — Сідай же,- каже дід,- та спочинеш трохи, пополуднуємо.

Виймай, що там у тебе в торбі! — Е, дідусю, нема тут нічого, самий черствий хліб, що ви й не вкусите. — Нічого, виймай! От дурень виймає, аж з того чорного хліба та такі стали паляниці білі, що він із роду й не їв таких: сказано, як у панів! — Ну що ж,- каже дід,- як його не пивши пополуднувати? Чи немає тут у тебе в торбі горілки?

— Де б то вона в мене взялась? Є тільки води пляшка! — Виймай! — каже. Він вийняв, покуштував — аж там така горілка стала! — От бач! — каже дід. От вони розіслали свитки на траві, посідали, давай полуднувати. Пополуднували гарненько, подякував дід дурневі за хліб, за горілку та й каже: — Ну, слухай, сину; йди ж тепер ти в ліс, та підійди до Дерева, та й удар сокирою в дерево, а сам мерщій падай киць і лежи, аж поки тебе хто не розбудить; тоді,- каже,- тобі корабель збудується, а ти сідай на нього й лети, куди тобі треба, тільки по дорозі бери, кого б там не стрів.

Дурень подякував дідові, і розпрощалися. Дід пішов своєю дорогою, а дурень пішов у ліс. От увійшов у ліс, підійшов до дерева, цюкнув сокирою, упав ниць та й заснув. Спав, спав… Коли це за якийсь там час чує — хтось його будить: — Уставай, уже твоє щастя поспіло, вставай! Дурень прокинувся, коли гляне — аж стоїть корабель: сам золотий, щогли срібні, а паруси шовкові так і понадимались — тільки летіти!

От він не довго думавши сів на корабель, той корабель знявся й полетів. Як полетів та й полетів нижче неба, вище землі, й оком не зглянеш! Летів-летів, коли дивиться дурень — припав чоловік на шляху до землі вухом та й слухає. Він і гукнув: — Здорові, дядьку! — Здоров, небоже! — Що ви робите?

— Слухаю,- каже,- чи вже позбирались до царя на обід люди. — А хіба ви туди йдете? — Туди. — Сідайте зо мною, я вас підвезу. Слухало сів. Полетіли. Летіли-летіли, коли дивляться — іде чоловік шляхом, одна нога за вухо прив’язана, а на одній скаче. — Здорові, дядьку!

— Здоров, небоже! — Чого ви на одній нозі скачете? — Того,- каже,- що коли б я відв’язав другу, то за одним ступнем увесь би світ переступив. А я,- каже,- не хочу. — Куди ж ви йдете? — До царя на обід. — Сідайте з нами.

— Добре. Скороход сів. Знов полетіли. Летіли-летіли, коли дивляться — на дорозі стрілець стоїть і прицілюється з лука, а ніде не видно ні птиці, нічого. Дурень і крикнув: — Здорові, дядьку! Куди ви цілитеся, що не видно ні птиці, нічого?

— То що, що не видно? То вам не видно, а мені видно! — Де ви її бачите? — Е,- каже,- там за сто миль, сидить на сухій грушці! — Сідайте з нами! Він і сів. Полетіли.

Летіли-летіли, коли дивляться — іде чоловік і несе за спиною повен мішок хліба. — Здорові, дядьку! — Здоров! — Куди ви йдете? — Іду,- каже,- добувати на обід хліба, — Та в вас і так повен мішок! — Що тут цього хліба! Мені й на один раз поснідати не стане.

— Сідайте з нами! — Добре! Сів і Об’їдайло. Полетіли. Летіли-летіли, коли дивляться — ходить чоловік коло озера, мов чогось шукає.

— Здорові, дядьку! — Здоров! — Чого ж ви тут ходите? — Пити,- каже,- хочеться, та ніяк води не знайду. — Та перед вами ж цілісіньке озеро, чому ви не п’єте? — Е, що тут цієї води! Мені й на один ковток не стане. — Так сідайте з нами!

— Добре. Обпивайло сів. Полетіли. Летіли-летіли, коли глянуть — аж іде чоловік у село й несе куль соломи. — Здорові, дядьку! Куди це несете солому? — У село,- каже.

— Ото! Хіба в селі нема соломи? — Є,- говорить,- та не така! — А хіба це яка? — А така,- каже,- що яке б душне літо не було, а тільки розкидай цю солому, то зараз де не візьметься мороз і сніг. — Сідайте з нами! Морозко сів. І полетіли далі. Летіли-летіли, коли дивляться — іде чоловік у ліс і несе в’язку дров за плечима.

— Здорові, дядьку! — Здоров! — Куди ви дрова несете? — У ліс. — Ото! Хіба в лісі нема дров? — Чому нема? Є,- говорить,- та не такі.

— А які ж? — Там,- каже,- прості, а це такі, що як тільки розкидав їх, так зараз де не візьметься військо перед тобою! — Сідайте з нами! І той згодився, сів, та й полетіли. Чи довго вони летіли, чи не довго, а прилітають до царя на обід. А там серед двору столи понаставлені, понакривані, бочки меду та горілки повикочувані: пий, душе, їж, душе, чого...

забажаєш! А людей — сказано, півцарства зійшлось: і старі, і малі, і пани багаті, і старці убогі!

Як на ярмарку. Дурень прилетів із товариством на тім кораблі, спустився в царя перед вікнами, повиходили вони з корабля й пішли обідати. Цар дивиться у вікно — аж хтось прилетів на золотім кораблі. Він лакеєві й каже: — Піди спитай, хто там золотим кораблем прилетів! Лакей пішов, подивився, приходить до царя. — Якась,- каже,- мужва обідрана!

Цар не вірить. — Як,- каже,- можна, щоб мужики на золотім кораблі прилетіли? Ти, мабуть, не допитався! Взяв та й пішов сам між людьми. — Хто,- питає,- тут на цім кораблі прилетів?

Дурень виступив. — Я! — каже. Цар як подивився, що в нього свиточка — латка на латці, штанці — коліна повилазили, то аж за голову взявся: «Як-таки, щоб я свою дитину та за такого хлопа видав?!» Що його робити? І давай йому загадки загадувати. — Піди,- каже на лакея,- скажи йому, що хоч він і на кораблі прилетів, а як не добуде води живлющої й цілющої, поки люди пообідають, то не то царівни не віддам, а оце меч — а йому голова з плеч!

Лакей і пішов. А Слухало, той самий, що припадав до землі вухом, підслухав, що цар казав, та й розказав дурневі. Дурень сидить на лаві (такі лави кругом столів пороблено) та й журиться: не їсть, не п’є. Скороход побачив. — Чому ти,- питає,- не їси? — Де вже мені їсти! І в пельку не йде.- І розказав — так і так: — Загадав мені цар, щоб я, поки люди пообідають, добув води живлющої й цілющої… Як я її добуду?

— Не журись! Я тобі дістану! — Ну, гляди! Приходить лакей, дає йому царський наказ; а він уже давно знає, як і що. — Скажи,- говорить,- що принесу! От лакей і пішов. А Скороход відв’язав ногу від вуха та як махнув — та в одну мить і набрав води живлющої й цілющої. Набрав, утомивсь.

«Ще,- думає,- поки обід, вернуся, а тепер сяду під млином, відпочину трохи». Сів та й заснув. Люди вже обід кінчають, а його нема. Дурень сидить ні живий ні мертвий. «Пропав!

» — думав. Слухало взяв приставив до землі вухо — давай слухати. Слухав-слухав: — Не журись! — каже.- Під млином спить, вражий син! — Що ж ми будемо тепер робити? — каже дурень.

— Як би його збудити. А Стрілець каже: — Не бійся, я збуджу! От як нап’яв лук, як стрельне — як торохне стріла в млин, аж тріски полетіли! Скороход прокинувсь — мерщій туди! Люди обід тільки що кінчають, а він приносить ту воду. Цар — що робити?

Ну загадувати другу загадку: — Як із’їсть із своїм товариством за одним разом шість пар волів жарених і сорок печей хліба, тоді,- каже,- віддам свою дитипу за нього, а не з’їсть, то от: оце меч — а його голова з плеч. Слухало й підслухав та й розказав дурневі. — Що ж мені тепер робити? Я й одного хліба не з’їм! — каже дурень. Та й знов зажурився — аж плаче.

А Об’їдайло й каже: — Не плач, я за вас усіх поїм, ще буде й мало! — Добре,- каже,- нехай дають! От зажарили дванадцять биків, напекли сорок печей хліба. Об’їдайло як почав їсти — усе дочиста поїв і ще просить. — Ех,- каже,- мало!

Хоч би ще трошки дали!.. Цар бачить, що нічого не вдіє,- знову загадав загадку: щоб сорок сорокових кухов води випив за одним духом і сорок сорокових кухов вина. А не вип’є: мій меч — його голова з плеч! Слухало підслухав — розказав; дурень плаче. — Не плач! — каже Обпивайло.

— Я,- каже,- сам вип’ю, ще й мало буде! От викотили їм по сорок сорокових кухов води й вина. Обпивайло як узяв пити — все до каплі випив, ще й підсміюється. — Ех,- каже,- мало! Хоч би ще трохи — ще б випив!

Цар бачить, що нічого не вдіє, та й думає: «Треба його, вражого сина, зо світу звести, а то він мою дитину занапастить! » От і посилає до дурня лакея: — Піди скажи, що сказав цар, щоб перед вінцем у баню сходив. А другому лакеєві загадує, щоб пішов сказав, щоб баню чавунну напалили: «Так він, сякий-такий, зажариться!» Грубний натопив баню — так і пашить: самого чорта, мовляв, можна зажарити! Сказали дурневі. От він іде в баню, а за ним слідом іде Морозко з соломою.

Тільки що ввійшли в баню — аж такий жар, що не можна видеряіати! Морозко розкинув солому — й відразу так стало холодно, що дурень насилу обмився, та швидко на піч, та там і заснув, бо намерзся таки добре! Вранці відчиняють баню, думають: тільки з нього попілець зостався!.. Аж він лежить на печі! Вони його збудили.

— Оце,- каже,- як я міцно спав! Та й пішов із бані. Доповіли цареві, що так, мовляв, і так: на печі спав, і в бані так холодно, наче цілу зиму не топлено. Цар засмутився дуже: що його робити? Думав-думав, думав-думав… — Ну,- каже,- як дістане мені на ранок полк війська — то вже дам свою дочку за нього, а не дістане, то от: мій меч — йому голова з плеч! А сам думає: «Де-таки простому мужикові полк війська добути?

Я цар, та й то!..» От і дав наказ. Слухало ж підслухав і розказав дурневі. Дурень знову сидить та й плаче. — Що мені тепер робити на світі? Де я того війська добуду? Іде на корабель до товариства: — Ой виручіть, братця! Виручали не один раз з біди і тепер виручіть!

А то пропав я на світі! — Не плач,- каже той, що ніс дрова,- я тебе виручу. Приходить слуга. — Казав,- каже,- цар, як поставиш завтра на ранок цілий полк війська, тоді твоя царівна! — Добре, зроблю!

— каже дурень.- Тільки,- каже,-. скажи цареві, як не віддасть ще й тепер, то я на нього війною піду й силою царівну візьму! Уночі повів товариш дурня в поле й поніс із собою в’яз дров. Як почав ті дрова розкидати, як почав розкидати, то що кине — то й чоловік, що кине — то й чоловік! І такого війська набралось, господи!

На ранок прокидається цар, аж чує — грають. Він питає.: — Що там так рано грає? — То,- кажуть,- той своє військо муштрує, що на золотім кораблі прилетів. Цар тоді бачить, що нічого не вдієш, і звелів його покликати до себе.

Цриходить лакей, просить. А дурень такий став, що його й не пізнаєш: одежа на ньому так і сяє, шапочка золота, а сам такий гарний, що й не сказати! Веде він своє військо, сам на воронім коні попереду, за ним старшина. Підступив під дворець. — Стій! — крикнув. Військо у лаву стало — як перемите!

Він пішов у дворець; цар його обіймає, цілує: — Сідай, мій зятю любий! Вийшла й царівна; як побачила — аж засміялась: який у неї гарний чоловік буде! От їх швидко й повінчали, такий бенкет задали, що аж до неба дим пішов!



Летючий корабель