Про сина вдовиці

В далеких краях жила собі вдовиця. Малася бідно, бо окрім двох рук нічого в неї не було. Айбо важку працю з радістю переносила, бо тішив її син: він був прекрасний, якого на світі треба пошукати! Але, як каже приказка, красу сховати у мішок не можна. І розійшлася слава про красу вдовичиного сина по цілому світу. Хлопець міг дістати багату наречену, але все відтягав. Вже й мати просила: — Сину, оженися. Мені треба поміч.

Айбо хлопець ще чогось очікував. А одного разу пішов він на поле косити пшеницю. Стояли жнива, сонце припікало. На полуднє хлопець сів у холодок, аби перепочити. Бачить: спустився до нього орел. Приглянувся хлопець, а на нозі у птаха прив’язаний лист.

Прочитав адресу — лист до нього посланий. Розпечатав хлопець і почав читати: «Прекрасному Павлові од царівни. Почула я за твою красу. Я дотепер незаміжня. Як сього листа дістанеш, одразу рушай у державу Тюндер, бо я хотіла б стати твоєю дружиною». І підпис: «Олена». «Йти чи не йти?» — роздумує Павло.

Довго не наважувався, що робити. А потім таки досудив, Що йде, хоч і не знає, де ота держава. Лише втямив, у котрий бік полетів орел. Більше пшеницю не косив, зібрався й — додому. — Мамко, я збираюся шукати мою суджену.

— Не йди, сипку, нікуди. Ти можеш і тут оженитися. Маєш на кожний палець по дві дівки… Хто знає, що тебе чекає в далекому краї. Ліпше зробиш, як вдома оженишся.

Айбо Павла не можна переговорити. ВІЯВ собі у голову, що мусить іти світом, і ще того вечора рушив у дорогу. Йде, йде… Тиждень, місяць… Уже півроку в дорозі, а державу Тюндер не годен знайти. Вже й надію втратив і хотів вертатися додому. Дивиться, а до нього летить великий птах — той самий орел, що приніс листа. — Сідай мені на плечі, бо путь ще далека.

Сів Павло на птаха, й під вечір були у державі Тюндер Як тільки приземлилися серед царського двору, одразу дал знати царівні Олені. Вона вибігла до Павла, сподіваючис зустріти гарного молодця. А посеред двору стояв обдерти і оброслий простий хлопець. Не сподобався царівні, і сказала: — Будеш годувати трьох коней, що стоять у хліві. А Павло переодягся і просто — до стайні.

Коні були занедбані, нечесані, смердючі. Роботи по вуха. Найперше почав виносити гній. Носив, аж зморився, хоч і половини ще не вичистив. Сів па поріг і сам собі скаржиться на долю: — Чи треба було мені йти у світ?

Чи не ліпше було послухати маму й оженитися в селі? Із жалю аж сльози з’явилися в очах. Тоді несподівано озвався старий кінь: — А ми раді, Павле, що ти коло нас. Не журися, лиши сумну думку. Лягай собі на сіно й відпочинь. А як поспиш, увидимо, що далі чинити. Так і зробив.

А коли прокинувся, очам своїм не вірує: стайня просто світиться своєю чистотою, і коні такі красні, що впізнати тяжко, чистенькі, аж блищать! Хлопець повеселішав. «Не буде біди!» — думає собі. Царівна зайшла поглянути на його роботу. Дуже здивувалася, але раз не каже ще нічого.

Минали дні, тижні,- Павло все лише слуга. Одної неділі зібралася царівна до церкви. Запрягли дванадцять лебедів у золоту бричку, лебеді знялися у повітря й повезли царську дочку. — Но, Павле,- сказав старий кінь,- настав і твій час. Посягни у моє ліве вухо: там для тебе срібний одяг є. Одягнися, осідлай мене, і ми також полетимо до тої церкви, де царівна. Айбо кінця відправи не чекай, а поспіши вийти, скоч на мене, і я швидко принесу тебе сюди. Хлопець вийняв З коневого вуха дорогу шкатулку, відімкнув _ а там таке прекрасне плаття, що й не розповісти.

Красно вбрався, осідлав коня, сів на нього й піднявся в повітря. За пару хвилин були вже на місці. Павло лишив коня на дворі, а сам зайшов до церкви. Всі погляди на ньому затихли, бо такого витязя ще ніхто не бачив! А надто задивилася на нього молода царівна. Як його помітила, забула й за молитву й думає собі: «Дуже подібний на мого слугу. Але то не може бути він. Слуга вдома лишився, а так швидко не міг тут з’явитися, або мій палац звідси за сімдесят сім миль.

Айбо дуже схожий. Я мушу дізнатися, хто він за один. Той витязь буде моїм чоловіком». Павло й не оглядається — витягнувся і стоїть, як стовп. Коли наближався вже кінець відправи, протиснувся у двері й скочив на коня. Піднявся, й за пару хвилин були біля палацу. Швидко переодягся й у стайні чистить коні.

Але й царівна за той час не спала. Як побачила, що витязя нема, вибігла і собі скочила у бричку і так гнала лебедів, що ледве не замучила. А коли сіли на дворі, вискочила з брички і — просто до стайні. Чи там є слуга? А хлопець робить спокійно роботу. Царівна глянула на нього, повернулася й пішла.

«Все одно дізнаюсь, що то був за витязь,- подумала про себе.- Од мене не втече!» І ледве дочекалася наступної неділі. Павло посяг у вухо коневі і витяг шкатулку із ще кращим платтям. — Тепер осідлай мого старшого сина,- проговорив кінь-віщівник.

— Уважай на себе, бо царівна буде намагатися впіймати тебе. Не попадися їй у руки. Треба її помучити за гордість! Павло добре все запам’ятав. Як відправа ішла до кінця, непомітно вибрався помежи люди вон, скочив на коня й пустився тікати! Царівна за ним! Але не наздогнала, пропав їй з очей.

Побігла до стайні, оглянула слугу уважно зі всіх боків і сердито пішла у палату. А з голови їй не виходить: «Коби ще раз зустрівся мені, не вирветься він із моїх рук!» Дочекалася третьої неділі. — Но, Павле,- радить кінь-віщівник хлопцеві,- сьогодні мусиш бути надто обережним, бо царівна з тебе не спустить очеї. Полетиш на моєму молодшому синові. Він найбистріший. Та вважай на себе! Павло посяг у вухо коневі, витяг шкатулку із багатим тям і, коли одягся, став таким прекрасним, що на сонце ::о::.аа було глянути, а на нього — ні! Осідлав коня, і знялися вгору.

За хвилину вже були на місці. Л царівна сиділа у церкві, як на тернячках. Тепер не молитви були їй у голові, а чудесний витязь. Коли той з’явився, всі очі повернулися на нього. Шепочуться межи собою люди.

Нікому слухати попа. Царівна одразу побігла до дверей. Лйбо Павло перехитрив її: підібрав мить, коли вона глипнула убік, і шмигнув повз неї. Скочив на коня і полетів. Царівна за ним! З усієї сили жене лебедів. Та Павлів кінь бистріший, скорше приніс додому свого витязя.

Коли царівна приземлилася й прибігла до стайні, Павло вже встиг переодягтися й робив свою роботу. — Куди ти ходив? — закричала на нього сердито. — Я? Нікуди! — сміючись, одповів їй хлопець.

— Я слуга і мушу вдома бути. Царівна аж захворіла. Лежить у постелі, й трясе нею пропасниця з жалю, що тричі коло неї був прекрасний витязь, а навіть не дізналася, хто він за один. У неділю вже й не йшла до церкви. Зосталася вдома й через вікно дивиться у сад. — Но, Павле, готуйся! — сказав кінь-віщівник.- Сідай на мого старшого і їдь у царський сад. Там будеш гарцювати на коні перед вікном царівни.

Почне тебе кликати у свої палати, але ти не йди. Вважай, аби не впав із сідла! Хлопець посяг коневі в ліве вухо, витяг шкатулку і одягся у прекрасне плаття. Сів на коня й спустився на прогалину, що була серед квітів у царському саду. І почав конем так вигравати, аж страшно дивитися. Царівна просить витязя у свої палати.

Але він не слухав її, лиш гарцює на коні. Піднявся високо, до самого вікна, в котрому стояла молода царівна, але знову спустився на землю. Не вдержався у сідлі і впав. З лиця потекла кров. Царівна закричала і сходами побігла у сад. Айбо доки вибігла, витязь пропав без сліду. У стайні кінь-віщівник хухнув Павлові у лице, й від рани навіть знаку не зосталося. Прибігла царівна.

— Ходи сюди, Павле! — закричала сама не у собі. І почала його оглядати, але не побачила ніякої рани. Сердито обернулася й пішла. А в палаці упала на постіль й ще гі захворіла. — Но,- каже кінь-віщівник,- доста ми помучили царівну за її несправедливість.

Другої неділі сядеш на мого молодшого сина. Теж понесе тебе у сад, і будеш гарцювати; Але вже не ховайся від царівни, зайди в її палати і подай їй руку. Поженитеся. Настала неділя. Павло одягся у прекрасне плаття, сів на коня й полетів у сад. Почав гарцювати… Царівна підкралася і вхопила витязя за руку: — Тепер я вже тебе не пущу, мусиш стати моїм напеченим! Павло не виривався.

Злів із коня й каже: — Най буде по-твоєму! Ти доста покарана… Взяв її під руку й повів у палати. А царівна з радощів забула й запитати, як він у церкві опинявся, як у царському саду з’являвся блискавично. Тої ж хвилини скликала законників і одружилася із хлопцем.

Павло став царем держави Тюндер. Та жінка розумно порадила йому: — Доки познайомишся із нашими законами, я сама буду керувати справами. Так і було. Жінка дає накази, стежить за порядком, а Павло допомагає і вчиться царювати. Минуло десь з півроку, і цариця каже: — Но, вже можеш перебрати владу.

Сьогодні я наостанок поїду по країні, подивлюся, як живє народ, перевірю наших урядовців, а тоді все передам тобі. Тут маєш дванадцять золотих ключів од дванадцяти кімнат. Ходи по палацу, милуйся, яке у нас багатство. Знайдеш усе, що лиш людині треба. Та у дванадцятій кімнаті не відкривай двері. Як порушиш сі мої слова, будеш шкодувати до самої смерті! — Послухаю тебе, не загляну в дванадцяту кімнату.

Тоді цариця сіла в бричку, і лебеді понесли її в подорож по державі. Павло зостався дома, ходить по палатах. Заглядає, то в одну, то в другу. Як усі одинадцять оглянув, став перед Дверима дванадцятого залу. Думає: «Сюди зайти не можна. Се заборонена кімната».

Хоче повернутися й іти собі далі, але якась сила його притягає, не дозволяє відірватися од загадкової палати. Хотів би знати, що там є. Чому туди не сміє заглянути? Чому до смерті буде шкодувати, як відчинить двері? Стояв і думав, аж доки не вирішив відомкнути двері і глипнути бодай одним оком до тої кімнати. Вклав ключа в замок і повернув. Двері відчинилися.

Хлопець заглянув у палату і застиг на місці: побачив па стіні семиголового дракона. Страшними гаками були прибиті його крила й лапи, і вже ледве дихав. Павло, переляканий, хотів замкнути двері, але змій озвався: — Царю, царю, не тікай од мене, не лишай мене, бо вже помираю. Радше поможи мені. Принеси відро води, й за се я тобі подарую світ.

Павло собі подумав: «Дам йому одне відро води, і так скоро здохне». Набрав у колодязі свіжої води й подав змієві. Той одним ковтком випив… і крило звільнилося од цвяха. — Гей, Павлику, коби ти приніс ще одне відро, подарував би я тобі уже й другий...

світ! І, не довго думаючи, хлопець знову пішов до колодязя. Тепер змій вивільнив лапу.

— Принеси, Павле, і третє відро. Не пожалій, дістанеш третій світ. Хлопець послухався й на цей раз, і змій звільнив одразу друге крило і другу лапу. Павло злякався. Та вже було пізно.

Змій вилетів крізь двері і знявся, як хмара. Зі страху Павло й не замкнув кімнату, а побіг до стайні, до коней, і розповів, що сталося. — Біда, хлопче… Може, свою жінку ніколи й не побачиш. Той шаркань три роки був прибитий до стіни. Зробив се старий цар, бо шаркань хотів викрасти Олену.

Тепер він звільнився і першим ділом схопить молоду царицю. — Що ж мені робити? Почекаємо, може, чи вернеться цариця? Понад вечір вернулися лебеді з порожньою бричкою. Змій поніс Олену! Павло аж заплакав.

Сльози заливають йому очі й лице. Прийшов до стайні, похиливши голову. — Не журися, Павле,- заспокоює старий кінь-віщівник.- Збирайся у путь, і йдемо шукати царицю Олену. Другого дня рушили у змієву державу. — Знай, Павле: перед нами дуже тяжка путь. Може, й не вирвемося з неї. Мусиш бути готовий на все. Але паша повинність визволити молоду царицю.

Піднялися в повітря й летять. Летіли, летіли. Нараз кінь ударив копитами об землю і говорить хлопцеві: — Но, ми в державі шарканя. Бачиш, там його палац. Підкралися, візьми свою жінку, й будемо тікати. Павло помалу підступив до мурів. Бачить, під ними тече річка, а на її березі Олена!

Пере плаття, а з її очей капають у воду такі, як горох, сльози. Павло вхопив дружину за руку і шепоче: — Оленко, тікаймо!.. — О, в добрий час прийшов ти! Шаркань якраз спить. Вони добігли до коня, сіли на нього і летять. Але триногий зміїв татош почав у стайні так бити копитами, аж земля затряслася. Прибіг його хазяїн: — Гей, вовки би тебе з’їли, чому не даєш мені відпочити?!

Сіна й вівса но маєш?! — І сіна, й вівса доста! Але твоєї жінки вже не є! Доки ти спав, викрали її. — Швидко за ними! — Ні, не поспішай. Ще встигнеш віко горіхів натовкти й поїсти, бочку вина випити, то й так їх доженемо. Так і було. Семиголовий змій поїв віко горіхів, випив бочку вина й аж потім сів на татоша.

Павло вже наближався до своїх кордонів. Але дарма: змій вирвав йому з рук царицю і каже, посміхаючись: — Я обіцяв тобі три світи за три відра води. Один тоді тобі подарував, коли зірвався із гаків. Другий світ тепер тобі дарую, бо живим пускаю. Але більше щоб не смів заходити у мою державу! З тим повернув татоша і полетів назад. Прилетів Павло додому із великим жалем.

Не миле йому нічого на світі. — Не треба так журитися,- втішав його кінь.- Тут діяти треба. Осідлай на завтра мого старшого сина. Він од мене У три рази швидший. Може, із ним пощастить визволити Царицю.

Другого дня, ще лиш розвиднялося, Павло осідлав собі молодшого коня і полетів знову до змієвого царства. Коли кінь спустився, засмучена жінка якраз ходила по Дворі. Павло посадив її до себе, й почали тікати. Але татош знову копитами б’є, аж земля трясеться. Змій прибіг до нього: — Чого тобі, вовки б тебе з’їли?! Нічого їсти, пити?

— У мене всього досить. Але твою жінку знову викрали. Можеш лиш піввіка горіхів натовкти, півбочки вина випити; бо зараз нам треба скоріше вирушати: під утікачами вже: бистріший кінь. Змій наскоро натовк і поїв піввіка горіхів, поквапливо випив півбочки вина, вискочив на татоша і доганяє, нашого Павла. Той уже перелетів кордон й був у своїй державі. ТГ вмій вирвав царицю і грізно заричав: — Не послухав ти мого наказу. Дарую тобі й треті світ — живи.

Айбо як ще ступиш у мою державу, злою погибеллю загинеш. З тим повернув татоша й полетів, як вихор. Павло ще смутніший добрався додому. Тут я порадити не годен. Мій молодший син у тр рази бистріший ва старшого, айбо я не знаю, чи пощасти тобі й на ньому врятувати жінку.

Чини що хочеш. Нічого н раджу. Тут смерть тобі грозить. — Та я свою жінку не лишу шарканю нізащо! — відповів Павло.

— Завтра знову рушаю у путь. І рано, на зорях, осідлав найменшого коня. І другі два рушили за ним. Пополудню були вже на місці. Цариця Олена плачучи ходила в загороді помежи квітів. Уже й надмо втратила на волю. Павло вхопив жінку, і тікають.

А татош так дубоче, так б’є ногами, аж розкидав поміст На те прибіг змій: — Голоден ти, пив би? Псам тебе дам розірвати! — Всього у мене доста, а ти лишився молодої жінки. — Чи можу ще горіхів натовкти і вина напитися? — Ніколи їсти й пити! Відразу вирушаймо і, може, ще доженемо їх. Летять, як вихор.

Але і Павло не спав за той час. Вже майже-майже добивався до свого палацу, коли налетів змій. Вхопив царицю, а Павла лиш кинув зі страшної висоти на землю. Айбо коні сторожили хлопця: як падав, підлетіли, аби не розбився. «Що чинити? — думає Павло.

— Вірні коні мене врятували, але жінки не є. А без неї не варто і жити…» Уже цілий тиждень був у страшній журі. А коли найтяжче стало на душі, озвався кінь-віщівник: — Павле, що одна надія є. Чи вдасться, чи ні — спробувати треба. — А яка надія? На краю нашої держави жиг, баба-відьма. Наймися ти по неї служити. В баби-відьми три дні — цілий рік. Як ті три дні вислужиш, дасть тобі, що тільки забажаєш.

Буде тебе звідати: чим тобі віддячити? А ти попроси того худого коника, котрий у стайні прив’язаний в найтемнішому куті і вже такий кволий, що здохнути має. Баба тобі всячину буде обіцяти, аби лиш того коника не дати. Але стій на своєму. Скажи їй наостанок: «По вашій совісті най буде вам заплачено!» Не думай, що у відьми легко відслужити.

Там кожну хвилину твоє життя буде висіти на волоску. Айбо ти не бійся — ми всі троє будемо на помочі тобі… Другого дня Павло рушив шукати бабу-відьму. І справді, на кордоні натрапив на місце. Побачив страшну хижку, що була вкрита верхом із людських голів. Лише одної голови ще не вистачало. Павло не злякався й просто пішов до баби.

Відьма дрімала на печі. — Добрий день, бабко! — А, добрий день, синку! — пробудилася стара.- Як ти сюди потрапив? — Я службу шукаю.

— Мені треба слугу. У мене три дні — рік. Як видержиш, заплачу тобі, що лиш будеш просити. А ні — видів стріху? Вже лиш одної голови хибить. Там буде твоя.

— Добрі, буду служити. Поставила баба на стіл добру вечерю. А як лягав спати, наказала: — Завтра на полонину поженеш трьох коней. Але то такі коні, що ще ніхто не міг їх доглянути — кожний тільки заплатив життям. Гадкуй, аби й ти не стратив голову. Павло пробудився й погнав бабині коні. Сам не спускав з них очей.

Айбо на полуднє зломив його сон, і коні пропали! Хлопець зажурився… Нараз прибіг кінь-віщівник. — Не журися, Павле. Йди до водопою. Там на березі в сітка. Закинь її у воду й піймаєш три риби — ото й будуть три бабині коні.

Та доти не пускай їх, доки знову не стануться кіньми. Так і вчинив. Закинув сітку в річку і витяг три риби. Кидають собою, а Павло не пускає. Й до вечора вони сталися кіньми. Пригнав їх додому і замкнув у стайню.

А баба вже чекала його на воротах. Аж руками сплеснула: — Такого не бувало! Похвалила хлопця, та в серці проклинала. Пішла в стайню і так била коней, що шерсть із них л тіла. На другий день вони обернулися на сполоханих зайці але Павлові коні нараз сталися псами і піймали їх. Увечері Павло пригнав бабиних татошів і замкнув у стайні. Знов стара відьма перелічила коням усі ребра.

Третього дня вони несподівано сталися мотилями і сіли на квіти. Але кінь віщівник допоміг Павлові зловити й мотилів, і ввечері вона мусили знову перемінитися в коней. Відьма вже не може начудуватися: — Но, та се оказія! Такого слугу я іще не мала. Проси, що тобі треба, все віддам: золото, срібло і дорогоцінності. — Не хочу я ні золота, ні срібла, ні дорогоцінностей.

Дайте мені худенького коника, що в темному кутку в стайні стоїть. Умовляє баба легіня: — Ти собі шукаєш баламуту: коник скоро здохне. Візьми міх-два золота… — Ні, лиш того коника. — Того коника я тобі не дам! — Уже сердито каже відьма. — Що ж, най по вашій совісті вам буде й заплачено,- відповів Павло і йде собі геть.

Баба дивиться, дивиться. А коли побачила, що він відкрив ворота і вже не вертається, вигукнула: — Но, зачекай, сину! Я свою совість не хочу чорнити. Бери того коника… І завела його до стайні.

Коник слабенький, ступить крок і падає. Та Павло лиш тягне його за собою. Баба вернулася до хижі й од злості вдарила собою об землю. Не могла змиритися, що вимудрував з нею простий хлопець. Схопилася, осідлала віник й зчинила таку бурю, що аж потемніло. Почало гриміти…

Буря наздогнала Павла у дорозі. Посипався град — такий густий, великий, що все сік. А крізь хмари чувся голос відьми і кінське іржання. — Чуєш, мене кличуть! — проговорив коник.- Але ти не бійся. Се ми переживем, я тобі допоможу.

Почекали, доки минулася буря. Тоді коник здригнувся і став чарівним татошем. — Но, сідай на мене і подумай, куди хочеш їхати. Я знаю, що у тебе думки про дружину. Та шаркань дуже пильнує царицю. Підбери час, щоб вийшла на двір, Рушили в путь і ще того дня були у змієвій державі. Сховалися й чекають.

Ось Олена вийшла із палацу. Павло схопив дружину — і на татоша. Драконів кінь почав у стайні дубкати. Змій ричить па нього: — Вовки би тебе з’їли! Голоден ти, пив би? — Не їв би, не пив би, а даю тобі знати, що твою жінку вкрали. Але сього разу на моєму братові, татошеві, мчать.

Того я вже догнати не годен. — Гей, цигани би з тебе шкуру здерли! Годен ти, лиш не хочеш! Скочив на татоша й жене. Почали настигати, бо Павлів татош і не поспішає, ще й половини шляху не зробив. — Но, кінець нам! — говорить Павло, побачивши змія.

— Не бійся! — каже коник. Коли змій так наблизився, що було чути його голос, Павлів татош голосно гукнув своєму братові: — Кинь шарканем долу! А той піднявся в небо, обернувся догори ногами, і змій упав на землю. Так собою гепнув, що розсипався на порох. — Но-но, тепер ми вільні,- каже Павлові татош.- Шар-каня не є. А його мати, баба-відьма, без мене безсила.

Я і мій брат будемо служити тобі. Павло і його жінка вернулися додому. Не забули й за бідну вдовицю — стару Павлову матір, узяли її до собе у державу Тюндер. І всі живуть щасливо, як ще не повмирали.



Про сина вдовиці